AКТИ ГЕНЕРАЛЬНОЇ РАДИ №419

Лист Генерального Настоятеля Салезіянської Конгрегації

 Ангеля Фернандеса АРТІМЕ

“У БІЛЬШІЙ МІРІ НАЛЕЖАТИ БОГУ, СПІВБРАТАМ І МОЛОДІ”

 Рим, 16 серпня 2014  

200 років з дня народження Отця Боско   

1.  Слідами моїх попередників. – 2. Теперішнє, яке треба прожити у вірі, з надією, реалізмом та крокуючи разом. – 3. Більше належати Богу. - 4. Втілити в дійсність «утопію» братерства згідно Євангелія.  – 5.  З молоддю і для молоді – «наших господарів».  – 6. Місіонерське згромадження: коли відмінність стає багатством. – 6.1. Адже існують місця для душпастирської місії, де ми зараз вкрай потрібні… - 6.2.  …А відмінність є багатством. – 7. Відзначаючи ювілей з дня народження Отця Боско. – 8. “Візьмімо Пресвяту Богородицю в наш дім”. «І від тієї хвилі учень узяв її до себе…» (Ів. 19, 27)

Мої дорогі Співбрати,

Минули вже три з половиною місяці з дня завершення Генеральної Капітули № 27 (надалі - ГК27), і, навіть якщо я вже мав можливість поспілкуватися з вами у письмовій формі та завдяки відео-повідомленню, все одно лист Генерального Настоятеля, який публікується в Актах Генеральної Ради, залишається особливою нагодою.

Для цього мого першого листа я взяв назву мого виступу під час закриття ГК27, оскільки я переконаний, що програма Капітули містить в собі програму роздумів та діяльності на найближчі 6 років, яку ми повинні поглибити різними способами за різноманітних умов. Я маю на увазі певні тематики Генеральної Капітули, але, перш за все, я б хотів виявити всім вам та кожному з вас, мої співбрати салезіяни, всю мою любов та прагнення колись зустрітися з вами в якомусь куточку нашого «салезіянського світу». Це б стало для мене найкращим подарунком та справжньою радістю.

Я б хотів також додати, що, роздумуючи над тим, як передати вам важливість цього моменту написання листа і цього мого служіння, я вирішив прочитати і проаналізувати
те, якими були перші звернення кожного з попередніх Генеральних Настоятелів. Мушу визнати, що це було справжнім задоволенням та даром для душі «зустрітися» з цими особами, які були моїми попередниками, тож я не можу не поділитися з вами тим, що прочитав, адже ці слова говорять самі за себе. 

1.  СЛІДАМИ МОЇХ ПОПЕРЕДНИКІВ

Мушу зізнатися, що вже саме написання цих рядків особливо зворушливе, коли я думаю про те, які в нас були Генеральні Настоятелі. В кожному з них відчувається, що початок служіння став для них чимось по-справжньому особливим. 

Отець Мікелє РУА (Блаженний), який пише свій перший лист в якості Генерального Настоятеля 19 березня 1888 року, після визнання та декрету Святого Престолу, який підтверджував його призначення на цю посаду. Він пише, що після листу, висланого Генеральною Капітулою, він вперше звертається до всіх як Генеральний Настоятель, яким “незважаючи на свою негідність, він став згідно з волею Божого Провидіння, яке об’явилося всім вам”[1]. Після цих слів Отець Руа пише, що після приватної аудієнції в Папи Лева ХІІІ Кардинал-Вікарій наостанок сказав йому: “Я ввіряю вам канонізаційний процес Отця Боско; я ввіряю Вам цей процес”[2]. Згодом він висловлює глибоку впевненість в тому, що Салезіяни повинні бути гідними синами такого видатного Батька, яким був Отець Боско, а головним обов’язком має бути підтримка і, водночас з тим, подальший розвиток розпочатих ним ініціатив, вірно наслідуючи методи, які використовував і рекомендував сам Отець Боско. Потім він дякує за всі отримані листи, сповнені повагою та любов’ю, і визнає, що все це втамувало його тугу (мається на увазі смерть Отця Боско) і вкоренило в серці впевненість в тому, що цей шлях буде не таким вже тернистим: “Та незважаючи на це, я не можу приховати ані від себе, ані від вас велику потребу у вашій молитві. Я ввіряюся вашій любові, щоб ви підтримали мене вашими молитвами. Зі свого боку, я можу запевнити вас, що з думкою про всіх вас я молитимусь за вас щодня на Святій Літургії, щоб Господь супроводжував вас Своєю святою ласкою, оберігав вас від небезпеки і, найголовніше, зробив так, щоб одного дня ми всі зустрілися разом, щоб славити Його ім’я в Раю, де Він нас всіх чекає, як про це писав наш улюблений батько Отець Боско”[3].

Отець Паоло АЛЬБЕРА пише свій перший лист 25 січня 1911 року. Генеральна Капітула ХІ завершилася 31 серпня 1910. В цьому листі, з усією своєю простотою, о. Альбера починає з того, що свідомий того, з яким нетерпінням всі очікували на перший лист нового Генерального Настоятеля, і визнає, що мав проінформувати всіх про вибір нових Настоятелів та інші важливі речі одразу ж після Генеральної Капітули[4].

З цією ж відомою нам простотою Отець Альбера повідомляє, що пише незадовго до річниці смерті Отця Боско, дати, яку Отець Руа часто використовував для написання своїх «дивовижних листів», і він переконаний, що “саме ця визначна дата наповнить авторитетом та ефективністю моє бідне і непривабливе слово. І ось я звертаюся до вас не з мовою настоятеля і вчителя, а з простотою і любов’ю брата і друга. Я намірений об’явити вам мої думки з серцем в руках та впевненістю, що мій голос знайде вірне відлуння у всіх Салезіянах і стане для всіх стимулом для того, щоб проявити себе гідними синами нашого Засновника та Батька”[5]. Після цих слів в цьому ж листі, який називався “… Під тягарем відповідальності”, Отець Альбера пише надзвичайні рядки, в яких каже, що відчуває неймовірний тягар і що хотів би позбутися “цього обов’язку, який набагато перевершує мої слабкі фізичні, інтелектуальні та моральні сили”[6].

Він вважав, – і це його слова, – що навколо нього багато осіб, набагато краще підготовлених до керівництва нашим Згромадженням, набагато вправніших у чеснотах та мудрості… Щойно в нього з’явилася можливість, він побіг у Вальсаліче до могили Отця Боско, бідкаючись з того, що той передав у його руки штурвал салезіянського корабля… Він більше плакав, аніж говорив, щоб висловити свої страхи та свою слабкість[7].

Отець Філіппо РІНАЛЬДІ (Блаженний) пише свій перший лист, який публікується в Aктах Генеральної Ради, ‘Aкти’, які почали виходити вже за Отця Альбери три роки тому і яких вже на той час вийшло 13 номерів. Лист починався словами:”Я пишу вам вперше в якості Генерального Настоятеля, і мені було б дуже приємно повністю проявити почуття та емоції, якими в ці дні нова велика відповідальність сповнила моє серце. Та легко зрозуміти, що це практично неможливо, адже в нашому житті деколи відбуваються настільки неочікувані та форс-мажорні події, що слова неспроможні адекватно описати те, що ці події в нас викликають. Саме тому нехай ваш досвід і ваша доброта інтерпретують ці мої почуття та емоції”[8].

Після цього Отець Рінальді пише, що, оскільки він не може особисто подякувати кожному салезіянину принаймні одним простим словом, то цю подяку він залишає цим рядкам, зверненим до всіх, додаючи, що 24-го квітня в супроводі Провінційних Настоятелів та делегатів Капітули, а також в оточенні співбратів та молоді Ораторії, він у зворушенні впав навколішки перед усміхненим образом нашої Помічниці в Її святині, відчуваючи, що всі співбрати були ввірені його серцю як улюблені сини[9].

Отець П’єтро РІКАЛЬДОНЕ пише свій перший лист 24 червня 1932, розпочинаючи його так: “Моїм першим привітанням буде молитва. Наше Згромадження більше не знаходиться у вправних руках бл. Отця Боско, Отця Руа, Отця Альбери і Отця Рінальді: допоможіть мені отримати від Господа ласку, щоб в воно руках вашого нового Генерального Настоятеля не ослабило свій запал та темпи поширення”[10].

Отець Рікальдоне просить вибачення за те, що не зміг одразу ж написати своє батьківське звернення, незважаючи на те, що його думки вже тоді були звернені до них, адже Генеральна Капітула та нагальні справи з Провінційними Настоятелями, а також поїздка в Рим завадили йому в цьому. Він дякує за сердечні щирі привітання, які супроводжувалися обіцянками молитви за нього та запевненнями у вірності Статутам та єднанні з духом Блаженного Отця Боско.

24 серпня 1952, Отець Ренато ДЗІДЖОТТІ пише свій перший лист, в якому каже, що він чекав на завершення Генеральної Капітули XVII та святкувань 15-16 серпня з новими обітами в день народження нашого Батька та Засновника, “перш, ніж вислати цей мій перший лист, який я ввіряю особливому заступництву нашої Матінки Пресвятої Богородиці, в день Її спогаду”[11].

Генеральний Настоятель згодом дякує за отримані привітання з нагоди його призначення та обіцяє, що згадає в своїх молитвах всіх і кожного, особливо тих, кому через надмірну кількість листів не було надано належну відповідь.

Далі в листі він розповідає співбратам, як він пережив момент вибору того 1 серпня. “Було близько 13.00, коли після завершення довгих необхідних приготувань, присяги виборців та урочистого підрахунку голосів, вашому бідному покірному слузі дісталася незрівнянна ні з чим для салезіянина честь, а разом з нею і найскладніша відповідальність: стати п’ятим наступником святого Івана Боско. Я не описуватиму, дорогі співбрати, мої змішані та радісні почуття, коли я побачив, як мені аплодують, як мене вітають та обіймають з помітним зворушенням члени Генеральної Капітули, особливо мої попередні улюблені настоятелі та товариші, літні та молоді співбрати, які побачили завершення трауру та початок нового Ректорату”[12].

Отець Луїджі РІЧЧЕРІ пише свої перші слова Генерального Настоятеля, датуючи їх ‘славетною датою’, 16 серпня 1965 року: “Я звертаюся до вас вперше в такий дорогий для нас день. Сьогодні 150-а річниця з дня народження нашого любого Батька”[13].

Згодом він розповідає про емоції, які він пережив під час служіння Літургії у нижній церкві Храму Коллє, в оточенні Настоятелів, з отцем Дзіджотті, отцем Анталем, сестрами з Генеральної Ради Дочок Марії Помічниці християн, співбратами, новиками, співсестрами, салезіянами-співпрацівниками, випускниками та друзями Отця Боско. Ця Служба Божа була показана по телебаченню мільйонам людей з 11 країн. Його думки вирували навколо скромного та прихованого народження нашого батька 150 років тому. Він думав про Провидіння, інтонуючи серцем пісню Magnificat.

Згодом, під заголовком ‘причини віри’ він писав: “Звісно, дивлячись на Отця Боско та його наступників, я відчуваю свою мізерність та те, наскільки я недостойний йти по їхнім слідам”[14].  Отець Річчері демонструє певну втіху з приводу цього відчуття, яку спровокували думки про те, що на цю посаду в Згромадженні його було покликано голосами Капітуляріїв. Це Господь, Який йде дорогами, відмінними від людських, вчинив так, що його було обрано провідником Згромадження. “Сповнімо разом Його волю; мені тільки й залишається, що бути відкритим і скромним знаряддям в руках доброго Бога”[15].

Іншою причиною для заспокоєння стала щира та емоційна любов і велика довіра тих, хто зараз поруч з новим Генеральним Настоятелем, щоб допомогти йому, заспокоїти його та бути, як справжні сини та брати, його найкращими співпрацівниками.

Наприкінці він об’являє своє Серце Батька, пишучи: “З мого боку, відкриваючи вам моє серце, я прагну сказати вам, що відчуваю, що я служу кожному з вас серцем батька. Влада – і в цьому я переконаний – особливо зараз, не є демонстрацією сили, але практикою любові, яка, стає служінням, як любов, яку батько й матір дарують своїм дітям. (…) Я б хотів, щоб кожен з вас відчув повністю моє бажання і волю бути завжди батьком; саме тому я безупинно молюся до Отця Боско та Отця Рінальді, щоб вони послали мені своє серце”[16].

На свято Благовіщення, 25 березня 1978 року, Отець Еджідіо ВІҐАНО пише свій перший лист до Співбратів, кажучи їм: “Вітаю вас з радістю та надією, і прагну по-братерськи поділитися з вами деякими думками мого серця. (…) Провидіння кілька місяців тому порушило моє спокійне існування призначенням вашим Генеральним Настоятелем. Свідомість серйозної відповідальності, пов’язаної з цим “родинним служінням”, стала для мене мало не габітом, і вимагає справжнього духовного батьківства у глибокій гармонії з Отцем Боско”[17].

Згодом Отець Віґано підкреслює впевненість, що Господь допомагає йому відчути красу та надмір ласки цього служіння та, особливо, материнську підтримку Богородиці, Яка супроводжує його, і він з радістю входить у сопричасну єдність з кожним співбратом та кожною спільнотою, щоб роздумати та зрости разом у вдячності та вірності. 

І, говорячи про себе, він продовжує: “Я б хотів мати спокійний і захоплюючий стиль Отця Боско та вміння одразу ж знаходити спільну мову, властиве іншим його послідовникам, та через брак приємності та простоти, мені б вистачило щирості та твердості”[18].

Отцеві Хуану Едмундо ВЕККІ, як вікарію, довелося повідомити звістку надії в пам’ять Отця Віґано після його смерті 23 червня 1995 року. Після спокійного відходу сьомого наступника Отця Боско, він вів Згромадження до проведення ГК24, яка розпочалася 18 лютого 1996 року урочистим відкриттям і завершилася 20 квітня, коли його вже було обрано Генеральним Настоятелем.

Саме тому зрозуміло, що, оскільки він очолив Згромадження ще до Капітули, його перший лист на тему апостольського повчання “Vita consacrata”, не мав жодного посилання до початку цього його служіння. В цьому сенсі наявна відмінність від всіх попередніх випадків.

I, нарешті, Отець Паскуаль ЧАВЕС, обраний Генеральним Настоятелем на ГК25, розпочинає свій перший лист до співбратів, після закриття Капітули, яку він називає надзвичайним духовним салезіянським досвідом. Документи Капітули вже були надіслані в Провінції і він прагне встановити “контакт з вами через цей мій перший циркуляр. Написання листів було апостольським стилем святого Павла, щоб долати географічні відстані та неможливість бути присутнім серед своїх спільнот, і щоб забезпечити супровід їхнього життя. З певними відмінностями листи Генерального Настоятеля прагнуть створити близькість з Провінціями завдяки спілкуванню, ділячись тим, що відбувається в Згромадження та осяюючи життя і виховну душпастирську працю спільнот”[19].

 Лист датовано передсвяттям Успіння Пресвятої Богородиці, за два дні до дня народження Отця Боско. В ньому Отець Паскуаль прагне висловити своє бажання бути поруч з усіма: “Я не приховую від вас, що мені було б до вподоби бути поруч з вами та розділити з вами вашу працю та найкращі мрії; особливим чином я відчуваю в глибині серця бажання молитися за кожного з вас. Нехай Господь наповнить вас Своїм найкращим даром – Святим Духом, щоб Він вас оновив і освятив на образ нашого Засновника”[20].

Після цього Отець Паскуаль ділиться наміром звернутися до Згромадження, щоб поговорити про святість не стільки у формі трактату, скільки у поданні її як Божого дару та апостольської необхідності. 

2.  ТЕПЕРІШНЄ, яке треба прожити У ВІРІ, З НАДІЄЮ, РЕАЛІЗМОМ ТА КРОКУЮЧИ РАЗОМ

З усією відвертістю можу вам сказати, дорогі Співбрати, що мене дуже зворушили певні моменти перегляду нашої історії Згромадження. Цей перегляд з часу 31 січня 1888 року, коли нас покинув Отець Боско, стимулює мене (вірю, що стимулює всіх нас) до глибокої Вдячності за те, якою була наша історія. Історія, яку не варто споглядати з тріумфальними почуттями, але необхідно прочитати її очима Віри, яка говорить нам про те, як Господь побажав написати прекрасні сторінки задля молоді через багатьох співбратів, які були нашими попередниками.

Думаючи про свою бідну особу, можу сказати, що я б хотів отримати – для того, щоб краще служити Згромадженню та Салезіянській Родині, частиною якою є і ми – та й щоб всі ми отримали ті особливі риси, якими вирізнявся кожен з попередніх Генеральних настоятелів в контексті богослов’я, суспільного життя та розвитку Згромадження.

Неможливо описати кількома словами шлях, пройдений нашим Згромадженням. Довелося б написати дуже деталізовану історичну працю; та все ж навіть дослідники історії нашого Згромадження погодяться, що можна говорити про такі характерні моменти, як Заснування, Зміцнення та Структуризація  (з швидким ростом та поширенням), Постсоборний Перегляд та Богословське Визначення, Душпастирська Проекція Місії, та етап СалезіянськоїІдентичності та Євангельської Радикальності нашого життя богопосвячених осіб. І все це збагачено багатьма підкресленнями та можливостями, виробленими Генеральними Капітулами, які згодом втілили в життя Генеральні Настоятелі.

Отримана спадщина надзвичайно прекрасна та багата, що ще більше зобов’язує нас перед Господом, Отцем Боско та тими, хто в минулому якнайкраще зробили все, що змогли.

Ви спитаєтеся, як я дивлюся на цю реальність та яку програму анімації та керівництва передбачено. Що ж, особисто поділюся з вами тим, що сказав 25 березня. Я відчуваю, що живу наступним чином:

• З точки зору Віри, я ввіряюся Господові.
• Я знаю, що я не сам, адже я насправді відчуваю цю ‘внутрішню силу’, яка походить від Духа Святого (“Тобі вистачить Моєї ласки”), і присутність Матері (“Сину, ось матір твоя”…). І я не сам, адже відчуваю братерське сопричастя і допомогу з боку співбратів Салезіян (тих з вас, хто зараз поруч зі мною, і тих з вас, хто перебуває в різних куточках світу, будучи такими же ‘Отцями Боско сьогодення’ для молоді, яка чекає на вас). І я не сам, оскільки відчуваю тепло любові та очікування нашої Салезіянської Родини.
• І я живу, несучи в серці молодь. Я це відчуваю в особливий спосіб щодо найбідніших та найбільш потребуючих.

Щодо Програми Анімації та Керівництва на ці шість років, вона яскраво визначена ГК27, і я не сумніваюся, що все те, чого ми можемо прагнути, так чи інакше там міститься.

Програмою цього шестирічного періоду буде:

▪ Продовжувати дбати про нашу Харизматичну Ідентичність в абсолютній вірності Отцеві Боско, ідентичність, яка через 200 років після свого народження нова за формою та виявом, але ідентична за чистотою та сутністю харизмі, отриманої нами в спадок. 

▪ Гарантувати в усіх частинах нашого Згромадження наш статус Богопосвячених осіб, як людей, що дійсно обирають перебувати в Богові, будучимістиками нашої повсякденності.

▪ Дбати про людяність, афективність та покликання кожного співбрата та наших спільнот. Ми дійсно мріємо про Утопію Братерства згідно Євангелія.

▪ Більш очевидно та красномовно свідчити нашу скромність та строгість Життя, нашу убогість, якою є Праця та Поміркованість.

▪ Жити до останнього на користь найбіднішої молоді. Покірно, без жодного тріумфування, але як в часи Отця Боско необхідно скеруватися на цей вибір, рішення та діяльність.

▪ І все це ми не робимо самотужки. Ми є частиною великої Салезіянської Родини, яка також повинна зростати в ідентичності та відчутті приналежності, і окрім того в нашому розпорядженні є потужна сила кваліфікованих мирян, задіяних у Спільній Місії. Я перекладу в особисту форму те, що ГК24 сказала 18 років тому: Цей час настав, спільна з мирянами місія це вже не один з варіантів, а харизматична необхідність.  

3.  БІЛЬШЕ НАЛЕЖАТИ БОГУ

Мушу зізнатися, дорогі Співбрати, що такі вирази, як Першість Бога, Містики Духа, Сплетіння Бога, Близькість Бога, Єдність з Богом, Шукачі Богатощо, є виразами, які проникають глибоко в моє серце, кажучи про те, що тут є щось важливе, що це ключ, що всі інші речі, на які ми витрачаємо море енергії, ‘дано нам як додаток’, або ж ‘падає, як стиглий плід’, тобто є наслідком, і воно нам гарантоване.

В той же ж час, мушу щиро зізнатися в одному страху, який я пережив і в роки перебування на посаді Провінційного Настоятеля: я відчуваю, що при розмові про все це, знайдуться співбрати, які просто дотримуються дистанції, які ‘апріорно’ називають це богослов’ям минулого або ж парадигмою, яка ‘більше не актуальна’ і ‘вийшла з обігу’… Але саме ці вирази дотепер можна зустріти в різних місцях, в богословських працях та актуальних виданнях, в яких ще пульсує богопосвячене життя.

На ГК27, зібравши досвід всього Згромадження, цей діагноз співпадав між різними особами з різних точок зору.

Я щиро вірю, Співбрати, що духовне життя має бути на першому місці[21], духовне життя, яке, передусім, є пошуком Бога у повсякденні, всередині наших справ та діяльності. І я кажу про це, оскільки для нас, як це було свого часу і для Отця Боско, який шукав кращої долі та спасіння для своєї молоді, і як це є для всього сучасного богопосвяченого життя головним елементом була, є і завжди буде особа Ісуса Христа та Його звістка. Тобто, центральне місце Ісуса Христа в нашому житті. Цілком можливо, що в цьому ніхто і не сумнівався, але це не те саме, що зробити Його своїм головним життєвим критерієм.

Наше богопосвячене життя – адже ми не повинні забувати, що наше життя не лише салезіянське, але й богопосвячене – не віднаходить підстав для свого існування в тому, що ми робимо, ані в наших способах організації, ані в ефективності наших програм та планувань. Або наше життя богопосвячених осібчинить нас знаком (спільнота віруючих осіб на служінні Царства), або ж ми ризикуємо більше дбати за наші сили (якщо вони в нас, звичайно, є), аніж про Божу звістку.

В будь-якому богопосвяченому житті існує загроза втратити харизматичну свіжість. Цілком можливо, що ми занадто зайняті працею та завданнями (душпастирськими і не дуже)… і можемо втратити символічне значення нашого життя. Наприклад, коли я чую, як це сталося нещодавно, що в одній країні, де багато салезіян, нас дуже цінують за нашу соціальну працю, але не за те, яким є наше богопосвячене життя, то мушу визнати, що це мене дуже турбує і постає питання: що ж ми робимо не так? Що ж саме ми не можемо засвідчити? 

Саме тому… коли ми ставимо питання, що ж є найсуттєвішим в нашому житті, то єдиним шляхом є повернення до Того, Хто надає значення кожній миті, задаючи собі питання, чому, для чого і для кого ми робимо те чи інше, і на основі яких критеріїв ми робимо вибір і живемо так, як живемо.

На основі вищесказаного ми можемо стверджувати, що серцевиною нашої ідентичності та основою нашого богопосвяченого життя, у підсумку, є досвід Бога. А питання щодо якості в богопосвяченому житті – це питання про якість цього досвіду віри[22]. І саме в цих  рамках і в цьому контексті наша Капітула, у 32-у пункті, підкреслює, що як для Отця Боско, так і для нас першість Бога є точкою опори, яка надає сенс нашій присутності в Церкві та в світі. Ця першість надає значення нашому богопосвяченому життю, уникає загрози бути повністю поглинутими діяльністю, забуваючи про те, що ми за своєю сутністю є’шукачами Бога’ і свідками Його любові до молоді та найбільш потребуючих осіб. 

Окрім того, ми повинні допомагати одне одному навзаєм по-справжньому вірити в те, що цей досвід є основою нашого життя, досвід перебування Бога в нас,  або ж, говорячи богословською мовою, проживаючи всю нашу екзистенцію ‘в Богові’. Дорогі Співбрати, неважливо, якими словами ми це хочемо назвати, але… коренем нашого салезіянського життя, як і всього життя богопосвячених осіб, є містика, оскільки в тому випадку, коли те, що нами керує, це не реальний та живильний досвід Бога, то все інше нікуди нас не приведе. Щодня ми зустрічаємося з втомою, розбитими особистостями та екзистенціальною пустотою – навіть якщо ми вірили, що все це робилося для Бога – і все це у наших співбратах, і саме це є болячим, але беззаперечним доказом того, що ситуація дійсно така, як я казав.  

Нехай Господь благословить нас даром бути справжніми ‘Його шукачами’, наповнюючи повнотою сенсу передусім наше Буття, а вже згодом і наше життя та діяльність.

4.   ВТІЛИТИ В ДІЙСНІСТЬ «УТОПІЮ» БРАТЕРСТВА ЗГІДНО ЄВАНГЕЛІЯ

‘Дім’ та ‘родина’ – читаємо під номером 49 нашої ГК27 – були двома словами, які часто використовував Отець Боско, щоб описати ‘дух Вальдокко’, який має сяяти в наших спільнотах.

Капітулярна асемблея переосмислила все в дусі надії та реалістичного бачення (зі своїми світлими та темними аспектами) нашого спільнотового життя,вимір нашого життя, який хоч і міг би мати більшу пророчу силу, але однозначно виступає ‘найслабшою’ на карті нашого Згромадження.

 У капітулярному документі сказано, що від ГК25 і надалі зростає зобов’язання більш автентично жити нашим спільнотовим життям (№8), навіть якщо за ‘повагою’ та ‘толерантністю’ приховуються байдужість та брак турботи за співбратів (№9). Зручність та надмірна працьовитість ведуть до того, що час, присвячений спільноті, вважається ‘вкраденим’ і таким, що належить ‘особистій сфері’ або ж місії (№9). Якщо нам важко відповісти радикально на Божий заклик, то це зумовлено слабким переконанням в тому, що сопричастя реалізується в спільноті (№36).

В той же час з певною надією мусимо визнати, що життя спільноти  є одним зі способів пережити досвід Бога. Жити «містикою братерства» – це суттєвий елемент нашого апостольського посвячення (№40).

А жити духовністю сопричастя… та будувати спільноту означає перейти від життя разом до сопричастя життя (№37).  

Ці та інші зауваження ми віднаходимо в капітулярних роздумах, які безсумнівно ми перечитуємо та обдумуємо. Я не буду більше на цьому затримуватися. Не так вже й необхідно наводити інші цитати, щоб продемонструвати всю мозаїку світла та тіней. В контексті нашої ГК27 питання наступне: що ми повинні плекати? Що ми повинні змінити, що варто продовжувати робити, а що ні, щоб наше спільнотове життя насправді мало силу притягання, яка властива Братерству згідно Євангелія, аж до тієї міри, щоб стати ‘чарівною’ у своїй ‘привабливості’?

Звісно, спільнотове життя, як писав один автор, маю «всю чарівність того, що є складним та можливим, благодаті та слабкості. Лише Божа ласка допомагає залишитися в спільноті і поглибити цей досвід… І це також і покута та аскеза, які очищають та виховують у вмінні співпрацювати, брати активну участь та в сопричасній єдності. Та все ж це, передусім, чарівність. В спільноті живуть, щоб бути щасливими, і багатьом це вдається (…), і якщо ми хочемо говорити про чарівність спільнотового життя, то необхідно згадати про короткі відстані братерської любові. Це передбачає присутність, взаємну любов та братерські зауваження, зацікавленість іншим та взаємна допомога; одним словом, братерська любов у всіх своїх аспектах. Серце просить і вимагає. Спільнотове життя в майбутньому або буде братерським, або його не буде взагалі[23]. І це лише один з інгредієнтів, який так шукають сьогоднішні кандидати, і який вони так рідко знаходять»[24].

Цей вимір богопосвяченого життя безсумнівно є великою силою свідчення у наш час. Як у більшості наших суспільних контекстів, поруч з позитивними аспектами існують зростаючий брак спілкування, ізоляція, зростаючий індивідуалізм та самотність, яка в багатьох культурах стала одним з найстрашніших захворювань, як і її сестра-близнючка – депресія. Свідчення богопосвячених спільнот, наших в тому числі, повинно бути справжнім євангельським звіщенням, доброю новиною, автентичною провокацією та закликом.

Саме тому я мушу зізнатися, що одним з найбільших моїх занепокоєнь є думати, бачити, уявляти та говорити про те, яким чином ми можемо йти у правильному напрямку перед обличчям цієї слабкості, притаманної багатьом нашим спільнотам. Дуже часто, співбрати, наше сопричастя життя жертвується заради інших речей! Я, наприклад, питаю себе, чому ми, маючи бути експертами гуманізму, особливо як вихователі молоді, маємо в наших спільнотах, деколи поруч з трапезною чи в сусідніх кімнатах, співбратів, яких образили, виснажених самотністю та розчаруванням, співбратів, які прагнули стати щасливими салезіянами, але так ними і не стали. Це правда, що така реальність не характеризує все наше Згромадження, скорше навпаки, але ця реальність присутня поміж нами і достатньо одного лише випадку, одного лише зраненого співбрата, щоб почало кровоточити серце кожного з нас. У нашому випадку я вірю, що можна кваліфікувати як гріх, чи на словах, чи на ділі, якщо ми відповідатимемо, як Каїн, на питання Господа: «Де брат твій?». Він сказав: «Не знаю. Хіба я сторож брата мого?» (Бут. 4, 9). А ми є! Не сторожі, а хоронителі.

Дорогі Співбрати, великим викликом для кожного Провінційного Настоятеля, Ради, Директора та кожного з наших співбратів у кожній спільноті салезіянського світу є наступне: Перетворити нашу Спільноту на справжній простір сопричасного життя. Як перейти від спільного життя з визначеними моментами, правилами та плануванням – які, звичайно, можуть стати в пригоді – до сопричасного життя? Безсумнівно, це потребує особистого та спільнотового навернення, потрібне також афективне зобов’язання, щоб втілити цей намір в життя; йдеться про процес, який вимагає від кожного з нас дозволити кожній миті нашого життя стати можливістю для зросту та відкриття на новизну більш автентичної зустрічі з Співбратами завдяки силі, яку Бог дає, щоб Його присутність посеред нас стала більш видимою.

5.    З МОЛОДДЮ І ДЛЯ МОЛОДІ – «НАШИХ ГОСПОДАРІВ»

Цей вислів належить не мені, а Отцеві Боско, який часто його повторював: «Молодь – це наші господарі»[25]; і по відношенню до молоді він завжди поводився, як справжній слуга.

Наскільки ж захопливим, дорогі Співбрати, є все те, що зберігається в письмовому спадку нашого Згромадження, від Отця Боско аж дотепер, в контексті нашого пріоритету: молодь, особливо найбідніша. Це зумовлено тим, що вона дійсно живе в нашому серці, в нашому ДНК, як я вже про це не один раз нагадував. І це зумовлено також і тим, що ми повинні пам’ятати про це, щоб ця наша любов стала більш очевидною, нагадувати собі та іншим, щоб ніхто про це не забув.

Отець Боско, як нагадує нам ГК10, дав особливе поручення першим місіонерам, яке дотепер зберігає свою актуальність: “Чиніть так, щоб світ пізнав, що ви є бідні в одязі, їжі та будівлях, і тоді ви станете багатими перед Богом і господарями людських сердець”[26].

Якщо так було протягом всієї історії Згромадження, то в світлі ГК27, дорогі Співбрати, цей вибір на благо молоді, особливо найбіднішої, повинен стати у наказовому способі, максимальним зусиллям та визначною рисою Згромадження на цей шестирічний період, з глибоким  відчуттям Бога, і бути справжнім пророцтвом братерства, в якому наше посвячення найбільш потребуючим стає настільки очевидним, що вже не потребує жодних слів. “Світ завжди сприйматиме нас з радістю, доки наша праця буде спрямована на найбіднішу та найбільш уражену молодь. Саме це повинно бути нашою стурбованістю, яку в нас ніхто не забере”[27].

Вибір на користь найбідніших, таким чином, стає найбільш євангельським варіантом нашого обіту убогості і однозначно допоможе нам подолати таку природну схильність, властиву нам як людям та інституціям, як об’єднання з владою та сильними світу цього, мати і володіти надміру, схильність, яка суперечить Євангелію та життю Ісуса Христа.

Співбрати, коли остання Генеральна Капітула стверджує, що ми прагнемо бути Згромадженням бідних і для бідних, оскільки, як і Отець Боско, ми віримо, що це наш стиль радикального життя згідно Євангелія і можливість більшої відкритості на потреби молоді, то це аж ніяк не повинно сприйматися лише як підказка для найбільш чутливих чи щедрих салезіян, адже це передбачає створити в нашому житті справжній вихід в обіцяну землю[28]. Це має бути щось eсенціальне для нашого життя Салезіян Отця Боско, і щось таке, що кожен салезіянин має плекати в своєму серці. Винятком можуть бути лише ті співбрати, які не почуваються спроможними через те, що в їхньому житті щось не склалося, і тоді вони зможуть розраховувати на підтримку нашої братерськості, але це аж ніяк не можливість для слабкого чи лицемірного посвячення, або для праці для молоді напоказ, тим більше не може бути й мови про те, що якийсь хлопець чи дівчина, підліток чи юнак буде змушений покинути дім Отця Боско через брак економічних ресурсів для оплати тієї чи іншої речі.

Можливо хтось подумає, що йдеться про щось гарне, але неможливе, хтось скаже, що ми повинні оплачувати школи та рахунки, я ж відповім, що завдяки щедрості, чіткості намірів, пошуку засобів, стипендіям та нашому вмінню солідаризувати людей, коли йдеться про допомогу потребуючим, ми можемо втілити в життя те, щоб салезіянський дім ніколи не був недоступним для потребуючих (чи то йдеться про школу, чи ораторію, чи родинний дім або ж молодіжний центр). Я б хотів нагадати те, що сказав на завершення Генеральної Капітули: Саме молодь, особливо найбільш потребуюча, спасе нас.Вона для нас, салезіян, є справжнім «нашим палаючим кущем», перед яким необхідно зняти взуття[29]. Це ключ нашого батьківства як вихователів, які готові навіть життя віддати задля останніх, оскільки, відповідаючи на заклик Бога, ми вирішили подарувати його. Якщо ми змогли на щось велике (‘так’ на все життя), то це не для того, щоб обмежуватися малим, не будучи жодним знаком для інших.

Я переконаний, – навіть не будучи ще знайомим з усім Згромадженням, – що в нас існує велика посвята та щедрість, але все те, що зосереджено в Богові та потребуючих, не може заспокоювати нас та компенсувати ті існуючі реалії, які не відповідають тому, що робив би Отець Боско зараз.  Саме в цьому значенні я заохочую всіх співбратів по-справжньому навернутися до Бога, співбратів та молоді, як цього від нас вимагає ГК27.

Для молоді ми є справжніми батьками і братами, як і Отець Боско і як, свого часу, про це нам нагадав Іван Павло ІІ під час ГК23: “В центрі вашої уваги нехай завжди перебуває молодь, надія Церкви та світу, на яку всі дивляться з довірою та трепетом. Як в найбагатших, так і в найбідніших країнах завжди служіть молоді; особливо уважними будьте до тих, хто є найслабшим та найбільш відкинутим.  Донесіть кожному євангельську надію, щоб вона допомогла мужньо зустріти повсякденне життя, даючи відсіч спокусам егоїзму та зневіри. Будьте для них батьками і братами, як цього вас навчив Отець Боско”[30].

6.   МІСІОНЕРСЬКЕ ЗГРОМАДЖЕННЯ: КОЛИ ВІДМІННІСТЬ СТАЄ БАГАТСТВОМ

Під цим заголовком-епіграфом я б хотів сказати дещо просте і ясне: Місіонерський вимір є частиною нашої ІДЕНТИЧНОСТІ та культурної відмінності, багатокультурність та міжкультуральність є багатством, до якого треба прямувати в ці 6 років.

Згідно ‘Радості Євангелія’[31] звіщання Євангелія є місією всього Божого народу і ця звістка спрямована до кожного, адже “Нема юдея ані грека, (…) бо всі ви одно у Христі Ісусі” (Гал. 3,28). Це означає бути закваскою посеред людства, людства та Божого народу з багатьма обличчями, багатьма відмінностями в історичному та культурному розвитку, і всі ми тут виступаємо учнями-місіонерами.

Папа закликає до євангелізації всіх народів, тож ми скеровуємо наш погляд, щоб краще зрозуміти свою ідентичність з місіонерського характеру нашого Згромадження. Отець Боско прагнув, щоб Салезіянське Згромадження було однозначно місіонерським. У 1875 році, серед невеликої групи салезіян він обрав десять осіб, щоб вони вирушили в Америку; до того, як він помер, він відправив 10 місіонерських експедицій, тож на момент його смерті в Америці перебувало 153 співбрати, практично 20% всіх салезіян згідно каталогу Згромадження 1888 року.

Ця місіонерська ідентичність, збережена і виплекана з плином часу, привела Спеціальну Генеральну Капітулу до необхідності зробити особливий заклик, який я б хотів сьогодні оновити на порозі 200-річного ювілею з дня народження Отця Боско в якості живого його вшанування: “Спеціальна Генеральна Капітула звертає свій заклик до всіх Провінцій, навіть найбідніших в плані персоналу, щоб, в послусі запрошенню Собору та згідно яскравого прикладу нашого Засновника, вони зробили свій внесок через власний персонал, у дочасній чи вирішальній формі, у звістку Царства Божого”[32].

Я щиро вірю, дорогі Співбрати, що цей заклик сьогодні зберіг свою актуальність в реаліях нашого Згромадження. Коли я говорю про вшанування Отця Боско у святкуванні 200-річного ювілею з дня його народження, я не звертаюся в пустому контексті святкування чи для статистики, а тому, що дійсно вірю – і це було чутливістю ГК27, – що великим багатством нашого Згромадження є власне його місіонерський дух, можливість бути там, де існує найбільша потреба в нас для євангелізації, навіть якщо всі ресурси дуже цінні там, де вони є зараз. В цьому контексті я б хотів скористатися цією можливістю, щоб запросити всіх салезіян СДБ – і від щирого серця поширюю це запрошення на всю Салезіянську Родину – до читання та роздумів над «Радістю Євангелія». Безсумнівно це піде нам на користь, окрім того, в деяких місцях з цим повчанням Папи Франциска ще навіть не ознайомлювалися.

6.1  АДЖЕ ІСНУЮТЬ МІСЦЯ ДЛЯ ДУШПАСТИРСЬКОЇ МІСІЇ, ДЕ МИ ЗАРАЗ ВКРАЙ ПОТРІБНІ…

В цьому сенсі, і не лише з огляду на 2015 рік, але й з перспективи цього шестирічного терміну, ми б хотіли, щоб в дійсність втілилася реальна допомога в деяких місіонерських землях, в яких спостерігаються найбільші труднощі. Зокрема:

- Місіонерська праця в Амазонії, особливо в Манаусі, Кампо Гранде та Венесуелі;

- Місіонерська праця в Чако Парагвайо;

- Місіонерська праця в деяких районах Пампи та Патагонії (Аргентина);

- Місіонерська присутність в спільнотах іммігрантів у США;

- Місіонерська присутність на Ближньому Сході, який, як ми добре знаємо, страждає від численних збройних конфліктів;

- Місіонерська присутність серед мусульман, від Північної Африки до країн Перської затоки та Пакістан…

- Нова місіонерська присутність, яку вимагає Проект Європа, і яка матиме багато праці з найбільш потребуючими, враховуючи численні міграційні процеси;

-  Підсилення молодих місіонерських присутностей першої хвилі євангелізації в Азії та Океанії: Монголія, Камбоджа, Бангладеш, Лаос…

6.2    …А ВІДМІННІСТЬ Є БАГАТСТВОМ

Дуже часто у моєму салезіянському житті я чув від тих, хто мав більше покликань, аніж потребували, що їм не потрібна допомога інших, оскільки їхні Провінції забезпечували себе покликаннями. Але саме тому, що відмінність, різниця, багатокультурність та міжкультуральність є багатством, ця допомога стає дедалі необхіднішою, щоб забезпечити ідентичність салезіянської харизми, щоб вона не була монотонною, та забезпечити обмін співбратами між Провінціями на кілька років, запропонувати співбратів потребуючим Провінціям, окрім тих салезіян, що зголошуються як місіонери ‘ad gentes’  у відповідь на цей та інші майбутні заклики; і, таким чином, підготувати співбратів в усіх частинах світу з більш глобальним та всесвітнім світоглядом. Ми, Салезіяни Отця Боско, навіть якщо і маємо юридичну організацію, яка конкретизується в Провінціях, але не складаємо обітниці певному місцю, землі чи приналежності. Ми Салезіяни Отця Боско у Згромадженні і для Місії там, де існує найбільша в нас потреба і де є можливим наше служіння.

Я свідомий того, що ці слова можуть викликати подив, але ми повинні мати глобальніші мрії, дорогі Співбрати, і не боятися новизни, якою б вона не була вимогливою, якщо сама по собі вона є доброю. Проста, але першочергова конкретизація моїх слів це, наприклад, необхідність того, щоб молоді співбрати вчили мови; чим більше, тим краще. Вже минули ті часи, які я ще застав, коли вчити іноземну мову вважалося чимось зайвим, а поїздка в найближчу країну, навіть якщо до кордону було лише 50 кілометрів, вважалося ‘поїздкою за кордон’, на яку дуже важко було отримати дозвіл в межах Згромадження. Ми повинні підготувати  молоді покоління також до вивчення італійської мови, щоб не сталося так, що з часом доступ до джерел та листів нашого Засновника та Згромадження на мові оригіналу не став чимось забороненим через масове невігластво!

Також я бажаю підкреслити, що ми не повинні боятися та чинити опір тому, що наші молоді співбрати навчаються за межами своєї Провінції. Те, що навчання не проходить на Батьківщині не означає, що через це особа менше любить свою країну, своє коріння та своє походження. Це неправда і немає жодної небезпеки втратити відчуття реальності. Навпаки, набагато ширшими стають світогляд і здібність розуміти відмінності та те, що є суттєвим в сучасному та завтрашньому світі.

7.  ВІДЗНАЧАЮЧИ ЮВІЛЕЙ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОТЦЯ БОСКО

Коли ви читатимете цей мій лист, рік 200-річного ювілею з дня народження Отця Боско вже буде інавгуровано: 15 серпня в Кастельнуово Дон Боско та 16 серпня в Коллє Дон Боско. Під проводом нашого бувшого Генерального Настоятеля, отця Паскуаля Чавеса, ми мали інтенсивну трирічну підготовку в цілому Згромадженні, поглиблюючи історичний аспект, педагогіку та духовність нашого Засновника.

Мені здається доречним сказати, що цей ювілейний рік, який ми розпочали, має подвійне обличчя. Одне зовнішнє, більш публічне та офіційне, та внутрішнє, більш інтимне.

Через 200 років після народження Отця Боско, якого надихнув Святий Дух за участі Пресвятої Богородиці (див. Статути, 1), це достатній період для того. Щоб побачити та зрозуміти те, що ми успадкували. Перш за все, життя людини Бога, Святого, який з серцем батька прожив те, що пообіцяв: «Я обіцяв Богові, що навіть останній мій подих я віддам моїм бідним хлопцям» (див. Ст. 1)[33]. І ми успадкували відповідальність жити та втілювати в дійсність автентичність харизми, яка народилася не з людського задуму, а з Божої ініціативи задля спасіння молоді (див. Ст. 1).

Відзначати в суспільстві, в містах, з Божим народом, 200-річний ювілей з дня народження Отця Боско дозволяє нам зрозуміти, що означає мати за батька Отця Боско.

• Це можливість відчути вдячність Господові за те, що через 200 років після народження Отця Боско ми знаходимося тут як дар Бога для молоді. Можливість визнати присутність Бога в нашій історії, оскільки ми констатуємо, що Він (Бог Життя), завжди передував нам.
• Це більше зобов’язання щодо Євангелія, яке повинно по-особливому потрапити до молоді, а серед неї до найпокірніших, до тих, хто без жодної провини зі свого боку опинився за межами бенкету життя.
• Це чудова нагода для нової розповіді про актуальність харизми, яка знаходиться в центрі проблем сучасного світу, особливо світу молоді, адже навіть якщо і змінилися обставини та контексті, але  серце молоді, кожної молодої особи, продовжує мати той самий ритм серцебиття, сповненого ентузіазмом та відкритістю на Життя.
• § Салезіянська харизма була і є Божим даром для світу, для чого був обраний Отець Боско. Саме тому ми так впевнено наполягаємо на тому, що Отець Боско став благом Церкви і всього Людства[34]. Він виховувався від перших хвилин життя на руках Мами Маргарити до дружби з прекрасними наставниками і, особливо у щоденному житті з молоддю, яка, формуючи у повсякденні його серце, допомогла йому належати більше Богу, людям та самій молоді.

Відзначати 200-річний ювілей в інтимності нашого Згромадження та Салезіянської Родини означає пережити те, що святий Павло заповів Тимотею, прохаючи того ‘щоб оживив дар Божий’, який він отримав. Саме тому, щоразу як салезіянин чи член нашої Салезіянської Родини живе в повноті особисте покликання, він, в свою чергу, стає Божим даром для світу.

 Відзначати цей ювілей в інтимному затишку родинного вогнища (яким повинна бути кожна наша спільнота) означає дозволити дозволити формуватися нашому буттю і нашому життю аж до того часу, коли воно чітко свідчитиме, що «святість дітей є доказом святості Батька»[35].

Це святкування означає також спогад про 200-річну історію чоловіків та жінок, які пожертвували життям за цей ідеал, часто героїчно, в складних, деколи навіть екстремальних, умовах. Це неймовірний скарб, який лише Господь може оцінити належним чином, тож Йому ми цей скарб і ввіряємо.

Ми знаходимося серед тих, хто вірить, що той 1815 рік, з покликанням до життя Отця Боско та його вибір Богом, став лише початком довгого ланцюга свідків, і що ми також, як і Отець Боско, прагнемо зобов’язатися та допомогти написати фарбами надії майбутнє життя, життя віруючих, молоді, особливо найбільш потребуючої.

Нарешті я коротко, щоб не затягувати, прагну підкреслити ту ексклюзивність нашої салезіянської харизми, яка відома назагал як Запобіжна система виховання, яка є чимось набагато більшим, аніж простою виховною методикою. Це справжня багата форма духовності, надзвичайний спосіб сприйняття життя з Божої точки зору, будучи таким чином великим даром нашого Згромадження Церкві. Та про це я напишу детальніше у листі про Гасло наприкінці року.

8.  “ВІЗЬМІМО ПРЕСВЯТУ БОГОРОДИЦЮ В НАШ ДІМ”. «І від тієї хвилі учень узяв її до себе…» (Ів. 19, 27)

Я хочу закінчити мій перший циркуляр словами отця Е. Вігано з його першого листа про Діву Марію, Яка відновлює Салезіянську Родину Отця Боско[36]. Отець Вігано пише, що коли він слухав у вечір Страсної П’ятниці євангельську розповідь апостола Івана про смерть Господа, біля хреста Якого були Марія та учень, він був по-особливому вражений, і це призвело до переконання, що ми повинні сказати «так» і всі разом взяти за програму нашого відновлення слова євангелиста: «Візьмімо Пресвяту Богородицю в наш дім».

Отець Боско мав жваве відчуття особистої присутності Діви Марії у своєму житті, його покликанні та апостольській місії. «Пресвята Богородиця є засновницею і буде підтримкою нашої діяльності»[37], і ми салезіяни, як частина нашої Салезіянської Родини, переконані в безсумнівній особливій ролі, яку Діва Марія відіграла в житті Отця Боско і Згромадження. Вона завжди була для Отця Боско Матір’ю, уважною до його молоді та її внутрішньою вихователькою. І Вона завжди була для нього Матір’ю, до якої він мав ніжне і синівське, просте і справжнє набоженство.

Водночас з тим, Отець Боско як справжній вихователь і катехит зміг по-особливому зробити так, що в домі – в домі його молоді – Вальдокко, родинна атмосфера завжди здавалася огорнутою материнською присутністю – Пресвятої Богородиці. 

Сьогодні, 200 років опісля народження Отця Боско, ми можемо сказати, що набоженство до Діви Марії, а для нас особливо як до Помічниці християн, є для нас складовою частиною ‘салезіянського феномену’ в Церкві, і виступає незамінною частиною нашої харизми: воно формує її обличчя і наповнює її життям.

Діва Марія,  Яка є Жінкою Слухання, Матір’ю нової спільноти та Слугинею бідних, нехай супроводжує і благословить нас. До Неї ми звертаємося молитвою Папи Франциска[38]:

    

Зоре нової євангелізації,

допоможи нам бути світлими свідками сопричастя,

служіння, палкої і великої віри,

справедливості й любові до бідних,

щоби радість Євангелія

сягнула країв землі

і жоден закуток світу

не залишився без світла.

О Мати живого Євангелія,

джерело радості для найменших,

молися за нас.

Амінь. Алилуя.

Братерські вітання, завжди ваш

                                                    

Aнхель Фернандес Артіме, сдб

Генеральний Настоятель

Переклад з італійської - бр. Костянтин Зінченко, СДБ

---

[1]  Lettere Circolari di Don Michele Rua ai Salesiani, Direz.Generale Opere Don Bosco, Турин,1965, с.25

[2]  Там же, с.26

[3]  Там же, с.27

[4]  Lettere Circolari di Don Paolo Albera ai Salesiani, Direz.Gen.Opere Don Bosco, Турин, 1965, с.6

[5]  Там же, с.8

[6]  Там же, с.13

[7]  Там же, с.13

[8]  Atti del Capitolo Superiore della Pia Società Salesiana, Anno III,  n.14, 1922, с.4

[9]  Там же, с.4-5

[10]  Atti del Capitolo Superiore della Società Salesiana, Anno XIII, n.58, 1932, с.2

[11]  Atti del Capitolo Superiore della Società Salesiana, Anno XXXII, n.169,1952, с.2

[12]  Там же, с.3

[13]  Atti del Capitolo Superiore della Società Salesiana, Anno XLVI, n.262, с.2

[14]  Там же, с.4

[15]  Там же, с.5

[16]  Там же, с.5

[17]  Atti del Consiglio Superiore della Società Salesiana, Anno LVII, 1978, n.289, с.3

[18]  Там же, с.2

[19]  Atti del Consiglio Generale della Società Salesiana, Anno LXXXIII, n.379, с.3

[20]  Там же, с.4

[21]  CG27, Вступ, с.21, цитуючи Івана Павла ІІ (‘Vita consacrata’, 93): “Духовне життя повинно бути на першому місці (…) Від цього першочергового вибору, розвинутого в особистому та спільнотовому зобов'язанні, залежить апостольська плідність, щедрість любові до бідних та привабливість покликань для нових поколінь”.

[22]  Цитата є наступною: “Серцевиною ідентичності та підставою існування богопосвяченого життя і будь-якого християнського життя є досвід Бога. Можна говорити про досвід Бога, радикальну віру, абсолютну першість Царства Божого та Його справедливість, про життя в есхатологічному вимірі… Назви не відіграють особливої ролі. Важливо чітко усвідомлювати, що цей ключовий досвід є тим, що надає значення всьому в житті, це те, що забезпечує якість життя і гарантує, що йдеться про покликання, а не просту обітницю. Питання про якість богопосвяченого життя є питанням про якість цього досвіду віри” (пер. з:FERNANDO PRADO (ed.), Adonde el Senhor nos lleve, P.Claretiane, Мадрид, 2004, 31). 

[23]  Курсив мій з огляду на важливість, яку я вбачаю. Сам автор цих слів не виділяв її якимось особливим чином.

[24]  ARNAIZ, José Marìa, ! Que ardan nuestros corazones. Devolver el encanto a la vida consagrada!,  Publicaciones Claretianas, Мадрид, 2007, 95

[25]  CAPITOLO GENERALE SPECIALE SALESIANO, Рим, 1971, Atti, n.351

[26]  Там же, n.597, цитуючи MB XI, 389-390

[27]  Там же, n.597, цит. MB XVII, 272

[28]  Жирний шрифт мій. Див. CG25, n.55

[29]  CG27, n.52, цит. Вих 3,2 і ‘Радість Євангелія”, 169

[30]  CG23, n.331. Discorso di S.S.Giovanni Paolo II ai Capitolari.

[31]  Див. ‘Радість Євангелія’, 111, 115 і 120

[32]   CGS, n.477

[33]  Ст. 1, див. MO, 16

[34] Як пише Папа Франциск у ‘Радості Євангелія’, 130: ”Святий Дух збагачує всю Церкву, яка євангелізує, також різними харизмами. Вони не є спадщиною,Є яку ховають, доручаючи певній групі людей її берегти; - вони, радше, є дарами Духа, що вплетені в церковне тіло (…). Чітким знаком автентичності харизми є її церковність, її здатність гармонійно інтегруватися в житті Божого народу заради добра всіх”.

[35]  Порада, дана одним набожним та доброзичливим співпрацівником, якого цитує Отець Руа, наводячи ці слова у листі 8 лютого 1888 року, через 8 днів після смерті Отця Боско, листі до директорів салезіянських домів, повідомляючи про похорон Отця Боско. Див. LETTERE CIRCOLARI DI DON MICHELE RUA AI SALESIANI, Direz. Generale Opere Don Bosco, Турин, 1965, с.14.

[36]  Atti del Consiglio Generale della Società Salesiana, РAnno LVII, n.289, с.4

[37]  Запобіжна система. Правила, 92

[38]  ‘Радість Євангелія’, 288 

Оригінальна публікація на головному сайті Салезіянської провінції в Україні http://www.sdbua.net/index.php/ua/component/content/article/7-salesiani-ua/393-af-artime-to-sdb