Великопісні роздуми про Таїнство Примирення. Роздум 1.

Великій Піст - це перед усім сповідь.

Сьогодні я врешті решт сформулював три фундаментальні помилки, які деформують Таїнство Примирення з Богом/Сповідь аж до повної заблокованості Таїнства і його безплідності.

Особливо в часі наближення Великодня зростає і без того досить помітна частина чоловіків і молоді, що йдуть до сповіді, "бо вже геть дістали" - "жінка, теща, батьки, родичі" або "мама, бабця, тьотя", - хто там ще? Священик запитує: скажіть сердечно і щиро, чи маєте охоту сповідатися? Ні, - каже, - мені воно без потреби, але сказали, що я їм життя зіпсув, що перед сусідами сором, що у Великдень паску зі мною їсти не будуть... і таке подібне. Така ситуація, коли людина приступає до сповіді задля стороннього натиску, робить Таїнство Покаяння таким, що не відбулося, тобто не дійсним, бо людина приходить не з власної волі. Але не знають ті, хто тисне на людину, що і вони створюють гріх, бо перетворюють Таїнство на магічний ритуал або на суспільний звичай "чемного поводження". Це не помилка, це спотворення Таїнства.

Фундаментальних помилок я бачу три. Але сьогодні поговоримо тільки про одну. Завтра і післязавтра про наступні.

Перша фундаментальна помилка полягає у тому, що у людини, яка йде сповідатися, намір і мета сповіді взагалі не передбачає осягнення СВЯТОСТІ, спричиненої життям в Бозі і з Богом. Виговоритись, вибавитися з провини, отримати прощення за все і перестати себе гризти; наче дитина, що нашкодила, прийти і признатися, отримати задоволення з того, що все простилося... і так далі.
Насправді, єдина мета і намір, який кличе нас до сповіді - це пошук відновлення єдності з Богом, пошук відновлення святості. Чому не думаємо про це? Тому що святість - це не мить, це початок боротьби за те, щоби та святість не зникла. В якомусь сенсі сповідь не полегшує життя, але ускладнює, бо треба не тільки виконати покуту через "п'ять (або три, або один раз...) отченашів+богородицедіво+славаотцюісину", але триматися у здійсненні рішень, які перед сповіддю треба було прийняти, - і виконувати не день, не тиждень, але на протязі всього життя. Між іншим, мій власний досвід сповідування каже, що найбільш неконкретним в тракті здійснення Таїнства Покаяння є саме це прийняття рішення. Бо зовсім не досить сказати "не буду більше грішити", - у цьому є щось в недоброму сенсі дитячого, незрілого, інфантильного: я більше не бууууудууу...
Треба чітко окреслити, що я можу зробити і як, щоби уникнути гріха і не допускатися його наново. Наприклад, якщо працюю на такій праці, що не можу не красти або не брати хабара, тоді рішення не буде повним без окреслення умов уникнення гріха. Найчастіше такою умовою може бути тільки одне: звільнитися з негідної праці і влаштуватися може і на зовсім не престижне місце з біднішою платнею, але таке, що дозволить тримати себе у СВЯТОСТІ. Ось тут і наступає момент перевірки нашої щирості у відносинах з Богом через Таїнство Примирення. Пам'ятаю, як у часи радянської влади люди, які прийняли християнську віру, йшли геть з університетських кафедр, нехтували посадами і влаштовувались ліфтерами, сторожами, чорноробочими, аби тільки не мати нічого спільного з тим, що невпинно штовхало до гріха. Бо в радянській комуністичній системі, чим вище ти піднімався, тим більше грошей і пільг отримував, але платити за це мусив сумлінням і зрадою власної душі і стосунків.
Люди, які приймали Христа, без сумніву відкидали все, що приводило до відновлення гріха і до зради Бога.

Сьогодні я досить часто думаю: чому тепер нема тої рішучості, щоби тримати себе у радикальній святості? Чому святість замінюється фундаменталистською ортодоксією, боротьбою з сектантами, пошуком ворогів віри, в той час, як той фундаменталізм і пошук ворогів свідчать про нехіть тримати себе самого у Божій любові і милосердю, у Хресному подвигу всепрощення і всетерпіння? Чому сьогодні той, хто називає себе християнином, погоджується працювати там, де панує гріх?
"Бо, - каже, - дітей годувати треба!"
Нещасна людина, якщо своїх дітей ти годуєш хлібом гріха, то чи не підсовуєш їм через те замість хліба отруту? Михайло Жванецький колись гірко пожартував: чим годували, то і виросло. Якщо ти заробляєш гроші через згоду на гріх, через співучасть во грісі, - чим ти безжалісно годуєш дитину, яка є твоїм нащадком?
За радянських часів, під час комуни й ошалілого атеїзму у тих, хто приймали Христову віру вистачало рішучості боротися за святість, відкидаючи все, що зі святістю не погоджувалось.
Куди поділася ця рішучість сьогодні?
І якщо вона не відроджується в Таїнстві Примирення і Покаяння, якщо не за святістю ми приходимо на сповідь, тоді навіщо воно нам? Для самовтішення? Для формального виконання обов'язку і приписів? Щоби відчути себе "вірним сином/дочкою Церкви"? А завтра знову до праці, де треба брехати, красти, брати хабара і давати хабар?

Поєднання з Богом - це святість. Святість - це не мить полегши, це початок боротьби. Шляхетної боротьби за те, щоби не стати Юдою, не зрадити те, що повернулось до мене завдяки Крові Христовій. Боротьби, яка не шукає ворогів і зрадників поза самим собою, - бо кожний сам за себе відповідає. Мені треба відповідати за себе. Мені треба відповідати за власну святість. Мені треба пильнувати і не дати ту святість у себе вкрасти або спотворити і знищити - не дати за будь яку ціну. Бо якщо комфортність і благополуччя я поставлю на одному рівні зі святістю, якщо комфортність і благополуччя я поставлю на одному рівні з поєднаністю з Богом, тоді я буду винний у поганському ідолослужінні і відреченні від Бога. Де ж тоді моє з Ним примирення?

Тому перед тим, як увійти в Таїнство Покаяння, мушу перевірити намір і мету.

Сповідаюся у намірі осягнути святість і в ній тривати.
Сповідаюся з метою осягнути святість і в ній тривати.

Все інше зайве - бо наприкінці згоряє без сліду.